Справа №1
Мешканець Сімферополя.
Активіст «Українського народного дому», координатор спротиву в Криму.
Зник 26 травня 2014 року
Вік: 37 років
За кілька днів зник також його товариш Сейран Зінедінов.
Знав, що за ним стежать. Змінював квартири.
- Чому не відбувся анонсований обмін Тимура?
- Що відомо про об'єкт, на якому було зафіксованого сигнал мобільного його товариша?
Зв'язок з Тимуром Шаймардановим зник 26 травня 2014 року. Він вийшов з дому о 9:15. Джинси, синій светр, чорна шкіряна куртка, невелика темна сумочка, паспорт з собою. Близько 11 ранку він уже не відповідає на дзвінки, далі – телефон вимкнений, автовідповідач повідомляє, що абонент поза зоною досяжності.

За кілька днів, 30 травня, зник його соратник по «Українському народному дому» Сейран Зінедінов, який активно займався пошуками Тимура. І хоча родичі Зінедінова вже за кілька днів зуміли з'ясувати, де він ймовірно знаходиться за сигналом мобільного телефона, самого Сейрана знайти не вдалося.

У процесі підготовки матеріалу ми здобули деяку важливу інформацію про цю місцевість. Тимур Шаймарданов – за походженням казанський татарин, який усе свідоме життя прожив в південній частині України. Після появи на півострові «зелених чоловічків» демонстративно носив на лацкані піджака золотий тризуб, а на куртці – жовто-синю стрічку (російські військові обходилися без розпізнавальних знаків).

Це фото з тим самим тризубом, роздруковане в форматі А4, мама Тимура Лариса Шаймарданова дбайливо зберігає в файлі поряд з купою документів – здебільшого беззмістовного листування щодо зниклого безвісти сина з українськими правоохоронними органами, а також кримською окупаційною владою.

Є усі підстави вважати, що до зникнення Тимура і Сейрана причетні одні і ті ж самі люди, і що цих людей принесла до Криму «русская весна».
З мамою Ларисою Шаймардановою Тимур розмовляв близько 10 години ранку 26 травня.

«Він подзвонив і сказав: "Ма, я зараз буду зайнятий, тому ви не хвилюйтесь і не дзвоніть"».

З того часу на зв'язок не виходив.

Лариса запевняє, що під час тієї розмови, яку вона пам'ятає в деталях, страху в голосі сина не було. Незвичним було лише те, що він подзвонив не лише їй, але і батьку. Як правило, Тимур набирав когось одного, щоб повідомити, що з ним усе гаразд. Лариса думає, що у сина було передчуття небезпеки.

Про те, що Тимур зник, Ларисі повідомили через два дні після цієї розмови, в середу.
Лариса Шаймарданова, як і раніше, живе в селищі Стрілкове на Арабатскій стрілці. Це останній населений пункт Херсонської області перед окупованою територією. Тут Лариса підтримувала Майдан, тут зустрічала російський десант, який направляв в її бік автомати. Тут вона зараз займається активізмом. Ми зустрічаємося в серпні, пізно ввечері, після закінчення робочого дня. Серпень – високий сезон. Як майже кожен житель курортного регіону, Лариса зайнята в курортній інфраструктурі. Після двогодинного інтерв'ю вона пригощає нас морозивом «в дорогу».
ЗНИКНЕННЯ І ПОДІЇ, ЩО ЙОМУ ПЕРЕДУВАЛИ
З колишньою дружиною Ольгою Тимур зідзвонювався орієнтовно в той самий час – вранці 26 травня.

На початку розмови привітав її з обранням Петра Порошенка Президентом України, а потім повідомив, що того дня забере їх спільного сина Марка зі школи. За якийсь час Ольга передзвонила Тимуру про щось перепитати, але він не відповів, потім телефон був вимкнений.
З колишньою дружиною, яка до цього часу має прізвище Шаймарданова, у Тимура добрі дружні стосунки, до зникнення він часто спілкувався з дитиною, вони зідзвонювались по кілька разів на день. Живучи в Криму, Ольга працювала на заводі зварювального обладнання. Але зустрічаємося ми з нею у Львові. В цьому західноукраїнському місті оселилися багато кримчан, які залишили рідний півострів. Ольга тут живе з осені 2014 року. Їх спільному з Тимуром сину Марку взимку 2014-го виповнилося 7 (фото Тимура вище було зроблено під час святкування дня народження сина). Марк уже давно освоївся у Львові, ходить до місцевої школи. Оля каже, що хлопчику тут добре. Іноді він згадує про батька, з яким у нього, судячи з усього, були доволі близькі і довірливі стосунки.
Протестантський священик Руслан Зуєв бачився з Тимуром напередодні зникнення, увечері в неділю 25 травня...

Соратник по руху опору окупації прийшов до нього в офіс. Руслан пригадує, що Тимур був одягнений не так елегантно, як зазвичай: замість звичних костюма і краватки – тренувальні штани і кофта. Він нервувався, багато курив, було помітно, що його охопив страх, він говорив про те, що за ним стежать. Вони розмовляли близько двох годин. Тимур розповів Руслану і його дружині Марині, що збирається до Києва – давати там прес-конференцію про відомі йому факти співпраці уже оновленої української влади з кримським окупаційним режимом. Про які саме матеріали йшлося, він не сказав, але у нього нібито були з собою якісь документи. Не зважаючи на те, що Руслан і Тимур сповідують різні релігії (Руслан – християнин, а Тимур – мусульманин), Руслан благословив Тимура. З того часу вони не бачились.
Руслан Зуєв, який на момент окупації очолював міжнародну гуманітарну місію «Армія спасіння» в Криму (під час Помаранчевої революції він, до речі, служив в Харкові і теж займався гуманітарною допомогою), тепер теж живе у Львові. Але ми з ним зустрічаємося на вокзалі у Києві, куди він приїхав у справах. Руслан – добряк з гучним заразливим сміхом.
Павло Довбиш – ще один з засновників "Українського народного дому", востаннє спілкувався з Тимуром в Skype в середині травня 2014 року.

"В'яжуть наших потроху..." - написав Тимур Павлу в чаті, коментуючи арешт Олега Сєнцова і ще трьох учасників проукраїнських акцій. На той момент Павло уже перебував у Польщі, куди виїхав через загрозу своєму життю.
За півроку до окупації Павло звільнився з Держприкордонслужби України, в Сімферопольському прикордонному загоні він обіймав посаду начальника медичної частини, приєднався до проукраїнських активістів на початку березня. Потім з осені 2014 року він буде воювати на сході України як доброволець одного з українських батальйонів.
Сім'я Шаймарданових переїхала до України з Татарії. Незважаючи на проблеми зі здоров'ям, Тимур з відзнакою закінчив школу в Генічеську, потім Таврійський національний університет з червоним дипломом за спеціальністю «Фінанси і аудит». Певний час займався викладацькою діяльністю. З аспірантури пішов, бо стикнувся з корупцією. Працював в аудиторський, потім – страховій компаніях. Розпочав підприємницьку діяльність – Лариса описує його бізнес нехитрим «купи-продай».

Все почалося з Майдану

Хоча сім'я Тимура впевнена, що він лише співчував, а не брав участь у акціях протесту взимку 2013-2014 років, Руслан Зуєв розповідає, що саме на одній з таких акцій поблизу Ради міністрів Криму він познайомився з Тимуром – і там само, до речі, вперше зустрів Олега Сєнцова.

Записи на підтримку Євромайдану є на сторінці Тимура в Фейсбуці. "... уже никому не верю))) Верю только в наш народ. Слава Украине!" - постить він 3 грудня 2013 року, «розшарюючи» заяву Віктора Ющенка про підтримку колишнім Президентом революційних подій.
ПРО ТИМУРА
Узагалі в Фейсбуці Тимур небагатослівний. На обкладинці – кримський пейзаж.
Наступна зустріч Руслана Зуєва з Тимуром відбулася на початку березня в епіцентрі подій, але це уже було протистояння не з центральною владою, а з окупантами – поблизу Штабу військ берегової оборони ВМС України на вулиці Карла Маркса в Сімферополі.

В об'єктиві "самооборони Криму"

Тут Тимур потрапив в поле зору телекамер. Ймовірно, саме тут його помітила так звана «самооборона Криму», яка ретельно і відкрито збирала дані про учасників проукраїнських акцій на півострові.

В ці дні поблизу Штабу, який намагались блокувати «зелені чоловічки» і представники вищезгаданої «самооборони» постійно выдбувалися акції, активісти влаштовували цілодобові чергування біля КПП.

Наприклад, 5 березня до входу в Штаб вийшла з плакатами ініціатива "Жінки Криму за мир". Стався конфлікт: на учасниць мирного зібрання накинулась "самооборона". Жінок засипали лайкою і погрозами життю, кількох вклали обличчями в землю.

У цій сутичці з верхнього одягу Тимура Шаймарданова зірвали жовто-блакитну стрічку.

Тимур, за словами його близьких, намагався не з'являтися в ЗМІ з міркувань безпеки. Це інтерв'ю каналу ICTV він, судячи з усього, дав під впливом емоцій, засмучений і обурений побаченим.

"Ми знаходились біля паркану, тому що нас від дверей відштовхнули значно раніше, ще вранці. Ми чергували біля КПП дві ночі. Вранці ми вирішили зробити цілодобове чергування біля частини, щоб російські військові не блокували частину. О 12 почався мітинг жінок проти війни. Наскільки я розумію, «самооборону» спровокували плакати, які закликали зупинити вторгнення іноземних військ, зокрема з закликом до Путіна вивести війська з Криму... Агресію викликає багато що, в тому числі і державні символи, зокрема прапор наш жовто-блакитний, виконання гімну України... Коли нас, м'яко кажучи, відтісняли від військової частини, я бачив, як жінки лежали на землі, як їх досить грубо відтягували. У мене була пов'язана жовто-блакитна стрічка, і її зірвали», – сказав він кореспондентці ICTV.

Цей пронизливий погляд, зафіксований оператором під час інтерв'ю, – одне з небагатьох зображень Тимура у період початку окупації.
Ще одне фото Тимура того періоду було зроблене на тому ж місці кількома днями пізніше. 8 березня біля Штабу відбувалася ще одна акція на захист територіальної цілісності України, також організована активістками «Жінок Криму за мир».

Це фото – можна сказати, історичне. В кадрі, крім Тимура, Геннадій Афанасьєв, якого затримає ФСБ за два тижні до зникнення Тимура. Геннадій пам'ятає Тимура як одного з учасників березневих акцій, хоча особисто з ним в той період не спілкувався.
Акція 8 березня була одним з останніх проукраїнських заходів у Криму. Останній мітинг відбувся 15 березня на площі Шевченка, напередодні так званого «референдуму». Пізніше будь-які масові акції на підтримку територіальної цілісності України на півострові стали неможливими.

Тимур чудово усвідомлював небезпеку. На його очах щезали люди – як цивільні, так і військові, проходили через жорстокий полон з побиттями і катуваннями. Тимур намагався убезпечити близьких. Наполягав, щоб вони не брали участі в публічній волонтерській діяльності і не відвідували масових заходів. Коли Ольга Шаймарданова прийшла на одну з перших акцій біля Штабу берегової оборони, на наступні Тимур буквально заборонив їй приходити, а в дні «референдуму» за наполяганнями Тимура, Ольга з Марком поїхали до Києва.

"Нікому не побажаю пережити те, що пережили ми. Кожен день було відчуття, що цей день – останній. Я місяцями ховав своїх дітей, не пускав їх навіть до школи – було надто небезпечно. Про ці чотири місяці треба книгу писати, – каже Руслан Зуєв. – З іншого боку, це був такий героїзм... Ти розумієш, що тебе можуть вбити у будь-який момент, але ти це іронічно сприймаєш, йдеш допомагаєш людям».

Але, як здалося Тимуру, в Києві ситуацію на окупованому півострові сприймали інакше.

За словами близьких і друзів Шаймарданова, під час подій весни 2014 року він двічі їздив до Києва (орієнтовно на початку і в середині квітня) і один раз - до Львова. Факт його поїздки до Львова підтверджують не всі. Можливо, про це просто не знали.

Ольга каже, що в Києві Тимур зустрічався з політиками і військовими. Він шукав підтримки для руху опору.

«Хтось йому обіцяв медикаменти, наприклад», – пригадує колишня дружина Тимура.

Під час однієї з поїздок в Київ він нібито побував на зустрічі з Анатолієм Гриценком. Але ні за прізвищем, ні за фото він Тимура не впізнав, стверджує, що з ним навесні 2014 року не зустрічався.

Кілька разів навідавшись до Києва, оцінивши ситуацію, Тимур, судячи з усього, усвідомив, що так швидко, як би йому цього хотілося, деокупація Криму не відбудеться.

Після однієї з поїздок, пригадує Ольга, Тимур приїхав дуже розчарованим: "Крим здають, його ніхто відстоювати не буде".

Не виключено, що саме з цього відчуття народилося бажання шукати спільно з однодумцями форми існування, максимально ізольовані від сили, що окупувала.

Одна з таких спроб – "Український народний дім", який було створено наприкінці лютого 2014 року.
Ольга Шаймарданова, яка була учасницею кількох зустрічей "Українського народного дому" (він так і не пройшов процедуру реєстрації як громадська організація), пригадує, що пошук однодумців розпочався одразу після появи в Криму «зелених чоловічків».

За словами рідної сестри Тимура Ксенії Фесик, яка теж належить до кола однодумців, головним призначенням Дому було збереження культурних цінностей.

"Адже на той момент складно було прогнозувати глибину окупації. Це була спроба зберегти якийсь острівець української культури на окупованій території", – каже Ксенія.

Всіх людей, які приходили на зустрічі (усього їх відбулося не більше чотирьох), Ксенія знала особисто: "Ніхто нічого кримінального робити не збирався, це були не збіговиська екстремістів, влаштовувати подібне було би дурницею".

На зустрічі приходили цілими сім'ями, з дітьми, були і вагітні.

У рамках діяльності Дому, наприклад, надавали консультації юристи, внутрішньо переміщені особи отримували гуманітарну допомогу.

Руслан Зуєв уже після виїзду на материк розповідав на прес-конференції:

"Ми допомагали людям, які залишились ні з чим. Елементарні речі: продукти, ліки, консультації. Люди, які були за Україну, просто організовувались разом і допомагали населенню, виходили на якісь мітинги до "референдуму" в Криму".

У перспективі "Український народний дім", в уявленні Тимура, повинен був стати структурою, яка в умовах окупації відстоювала би права своїх членів легальними правовими шляхами.

Судячи з усього, залишати Крим Тимур не збирався.
УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДНИЙ ДІМ
Коло спротиву складалося стихійно, вони знаходили одне одного в своєму оточенні, на акціях протесту. Саме так Тимур «натрапив» на Павла Довбиша.

Відслідковуючи ситуацію і розуміючи, що в заблокованих військових частинах може знадобитися медична допомога, в ніч з 2-го на 3-тє березня Павло вирушив до Штабу берегової оборони. Саме там під час одного з нічних чергувань і відбулася їхня з Тимуром перша зустріч.

"Перед КПП стояла група людей незрозуміло якого походження, одягнута в цивільне. Один з них був з розпізнавальним знаком: жовто-синя стрічка, прив'язана до куртки. Це і був Тимур, – пригадує Павло. – Підійшов до нього і розказав, хто я. "Медики нам потрібні", - сказав Тимур. Ми спілкувались до кінця ночі. І з того часу я кожного дня почав їздити на акції. Орієнтовно 5 березня Тимур сказав, що потрібна допомога не лише з тим, щоб прийти на акцію, але і з організацією і координацією дій. Ішлося про вивіз військових і цивільних, про організацію допомоги для заблокованих військових, яким перекрили усе, що тільки можна, включно з водою".

Кістяк волонтерської групи склали близько 10 людей, зовсім різних. В цьому більш вузькому колі, яке сформувалося уже на початку травня, волонтери обговорювали організаційні питання, пов'язані з вивозом особового складу Збройних сил України. В найближчі місяці вони відіграють важливу роль в допомозі українським військовим на півострові.

Нам вдалося познайомитись лише з кількома волонтерами з цієї групи, деякі не вийшли на зв'язок, до деяких не встигли дістатися ми. А є такі, про чию долю наші співрозмовники після виїзду з Криму нічого не чули.

З Сейраном Зінедіновим Тимур до подій навесні 2014 року не був знайомий.

Їхня перша зустріч відбулася орієнтовно 9 березня поблизу авторинку Сімферополя в машині Павла Довбиша.

Павло залишив Тимура і Сейрана наодинці, а коли повернувся, застав завершення розмови. Сейран казав Тимуру, що нічого не має проти спільної діяльності, але йому потрібна рекомендація спільних знайомих.

"Через два дні Сейран уже був з нами. Судячи з усього, Тимур знайшов таких людей", – додає Павло Довбиш. І описує Сейрана: "Він дуже міцний, займався боротьбою. Його не влаштовувала окупація Криму Росією, але він не хотів світитись на акціях".

Сейран, по суті, став правою рукою Тимура, хоча під час першої зустрічі його попросили допомогти лише із засобами захисту, а саме з бронежилетами. У Сейрана була судимість за незаконне зберігання зброї, і цей факт він не приховував.

У той час в Крим різними шляхами намагались доправити бронежилети. Наприклад, з Майдану. Те, що відбувалось на півострові, вочевидь, загрожувало життю проукраїнських (і не лише) громадян. Хоча здебільшого засоби захисту призначались для військових, які перебували в заблокованих частинах. Начебто саме за бронежилети було затримано, а насправді викрадено, греко-католицького священика Миколу Квича. Над півостровом нависла загроза повномасштабного конфлікту із застосуванням зброї, і в цих умовах бронежилети видавались необхідністю.

Пізніше, каже Павло Довбиш, саме Сейран передав членам "Українського народного дому" три бронежилета.

Уже на початку березня Тимур розумів, що Україна не має наміру застосовувати силу проти окупантів, а тому українським військовим потрібна гуманітарна допомога, також підмога з евакуацією. Хоча наказ про виведення армії з Криму Рада національної безпеки і оборони видала лише 24 березня.
ПРООБРАЗ РУХУ СПРОТИВУ
Наскільки можна судити зараз, після трьох років, враховуючи отриману нами інформацію, в Криму навесні 2014 року було дві групи, які найбільш активно займались гуманітарною допомогою українським військовим в заблокованих частинах, а також евакуацією особового складу з півострова.

Це були волонтерські об'єднання (умовно) Олега Сєнцова і Тимура Шаймарданова.

Але якщо про діяльність Автомайдану відомо досить добре, в тому числі, у зв'язку з влаштованим в Ростові-на-Дону судилищем над Олегом Сєнцовим і Олександром Кольченком, то Тимур Шаймарданов і його однодумці залишились в тіні.

До речі, Тимур з Олегом Сєнцовим підтримували зв'язок. Деталі нам з'ясувати не вдалось, але, наприклад, Лариса Шаймарданова чула від Тимура про Сєнцова з початку квітня. Кілька разів Олега бачив також Павло Довбиш.

"Вони між собою курували питання виведення військ, постачання продуктів, питання надходження інформації з Криму на материк", – пояснює Ксенія Фесик. Вона дуже добре обізнана в українському волонтерському середовищі, сама займається допомогою армії з 2014 року.

Саме волонтерська група Тимура, наприклад, виводила на початку квітня з Перевального гірсько-піхотний батальйон 36-ої бригади берегової оборони.

Руслан Зуєв згадує про те, як це все відбувалося.

"Надійшов наказ для перевальненських військових – «Відходьте!», але за кілька днів сказали: виїжджайте як хочете, Міноборони транспорт не дасть – немає технічної можливості".

Кошти на транспорт збирали з миру по нитці. Коли необхідна сума нарешті була у волонтерів, і автобуси з військовими вдалося відправити на материк, на сайті Міноборони України з'явилось повідомлення про те, що міністерство забезпечило вивід військ з Перевального.

І Павло, і Руслан пригадують, що Тимура це просто довело до сказу. За їхніми словами, через два дні він вирушив в Київ, де висловив обурення з приводу того, що заслугу приписали військовому відомству. В результаті повідомлення зникло з сайту Міноборони.
ВИВІД ВІЙСЬК
У зверненні Лариси Шаймарданової до президента України, яке наразі залишається без відповіді, йдеться, що волонтерська група Тимура брала участь також в евакуації курсантів Севастопольської морської академії, вивозі військових, їхніх сімей, державного майна і військової техніки з Сімферополя, Перевального, Новофедорівки, Севастополя, Керчі.
У Ольги Шаймарданової у Львові зберігається прапор Військово-морських сил України з автографами офіцерів, яким допомагало волонтерське об'єднання Тимура. Прапор був підписаний в Штабі берегової оборони в ті буремні часи. До Львова він потрапив із Стрілкового, куди його привіз сам Тимур, відвідуючи Ларису Шаймарданову на "травневі" в 2014 році, за кілька днів до зникнення.
Першим стоїть підпис нинішнього командувача Військово-морськими силами України віце-адмірала Ігоря Воронченка.
Ігор Олександрович добре пам'ятає Тимура, який привозив в заблоковану частину гуманітарну допомогу.

"Коли від нас відвернулись усі, а командування нас зрадило, до нас прийшов Тимур і сказав, що вони стануть живим ланцюгом і будуть захищати Штаб. Його група почала допомагати нам їжею, водою, забезпечувати інформацією, – розповідає Ігор Воронченко. – Складно навіть пояснити, наскільки важливою тоді була ця підтримка. Я дуже вдячний волонтерам, які не зрадили нас".

Наприкінці березня хвиля викрадень українських військових торкнулась і Воронченка, на той момент начальника Управління військ берегової оборони. Його викрали 23 березня і утримували в полоні протягом кількох днів, поки офіцера не вдалося витягнути разом з іншими полоненими, про що детально в інтерв'ю розповідає Андрій Сенченко.

Через три з половиною роки, в жовтні 2017-го, Ігор Воронченко вручив сину Тимура Марку нагороду батька – відзнаку "За сприяння Військово-морським силам України".
Ми зв'язалися ще з кількома військовими, яким Тимур допомагав навесні 2014 року.

Один із тих, чиє ім'я зазначене на згаданому прапорі, на момент окупації обіймав посаду офіцера групи оперативного обладнання територій Управлення військ берегової і територіальної оборони Командування Військово-морських сил України. Цю людину Воронченко призначив відповідальним за розвідувальний напрямок, у зв'язку з чим офіцер відвідував усі мітинги в Сімферополі, починаючи з лютого.

З Тимуром він познайомився в штабі, коли волонтер запропонував допомогу начальнику Управління. З того моменту вони спілкувались досить часто.

За словами нашого співрозмовника, Тимур, по суті, організовував контр-облогу Штабу на Карла Маркса, 62. І йому це вдавалося блискуче. Зокрема, дуже оперативно, часто залучаючи кримських татар, діставав усе необхідне для організації оборони військових частин.

Офіцер пригадує, що коли гірсько-піхотний батальйон 36-ї бригади – єдиний, який чинив опір – вижили з військової частини, Тимур моментально відгукнувся на прохання розмістити і нагодувати їх, вирішивши проблему протягом кількох годин.

Полковник Юрій Головашенко, екс-командир гірсько-піхотного батальйону 36-ї окремої бригади берегової оборони, що базувався в Перевальному, підтверджує активну участь Тимура в допомозі його підрозділу:

"В 20-х числах березня 2014 року Тимур якимось чином знайшов мій телефон і зі мною зідзвонився. Він допоміг нам із розміщенням людей. На той момент колишній командир нашої бригади уже запустив на територію військової частини офіцерів РФ. А моїх підлеглих уже "ввічливо" попросили з території частини. Ми були без грошей, тому що картки були "заморожені" і зняти кошти було неможливо. Тимур розмістив близько 80 людей особового складу в Сімферополі на якихось орендованих квартирах, привіз продукти. Всі вони були в теплі і затишку. Коли мені покійний генерал-полковник Воробйов поставив завдання евакуювати людей на континент, Тимур привіз чотири автобуси, а волонтери з Одеси їх оплатили. Після цього я спілкувався з Тимуром в травні. Він збирався їхати до Києва у якихось справах і пропонував перетнутися. А після цього просто перестав відповідати на дзвінки. І більше на зв'язок так і не вийшов".

Під час однієї з останніх зустрічей Тимур розповів вищезгаданому військовому Управління військ берегової і територіальної оборони про успішні спроби підкупу російських військовослужбовців і представників окупаційних правоохоронних органів з метою отримання від них важливої інформації. На той момент у Шаймарданова уже накопичився досить великий обсяг подібної інформації, і він звернувся до розвідника з проханням забезпечити надійний канал її передачі на материк. Останній, своєю чергою, передав це прохання одній, як він висловився, «дуже впливовій і відомій людині в Києві». За тиждень Тимур зник.

Ми не стверджуємо, що ці події пов'язані (і цього не стверджує наш співрозмовник). Але їх послідовність була саме такою.

За словами Руслана Зуєва, волонтери стикались з великими проблемами, коли шукали водіїв і транспорт для евакуації. В кризовій ситуації, в умовах ризику для життя і майна, ціни підвищували в кілька разів, вони росли з кожним днем, водії посилались, в тому числі, на хабарі «зеленим чоловічкам» – по 100 доларів з автобуса.

Всі учасники волонтерської групи витрачали велетенські зусилля на пошук коштів. З часом почали розповсюджувати повідомлення про збір грошей.

"Якось на мене вийшов один американець з Нью-Йорка. Говорить: хочу переслати вам гроші, але я не християнин, я єврей, це не проблема? Ні, не проблема, відповідаю, – сміється Руслан. – Таким чином вдалося врятувати не одну військову частину. Крім того, гроші провозили контрабандою з материка. Ми організували цілу підпільну мережу, яка доправляла їжу з Херсона і Запоріжжя, і таким чином годували людей в військових частинах. Ми перетинались там з Тимуром кілька разів. Потім він приїжджав до мене в офіс "Армії спасіння".

В соцмережах збереглись кілька фотографій, на яких зафіксовано доставку провізії заблокованим військовим.
"Ми разом врятували більше 2 тисяч людей, – підсумовує Руслан Зуєв. – Ми не вважаємо себе героями. Ніколи не забуду цю картину: кімната, повна військових, їм по 18-20 років, молоді хлопці, вони плачуть від того, що не знають, що їм робити... Один полковник в Криму мені подзвонив і каже: Петрович, а ви за танки не домовитесь? Я кажу: як ви це собі уявляєте?"

В травні, напередодні зникнення Тимура, евакуація військових тривала.

Незважаючи на те, що він ще намагався «не світитись», саме він сприймався як один із лідерів опору окупації. Його провідна роль була, судячи з усього, очевидною для країни-агресора.

До того ж, Тимур підтримував зв'язки з материком, передавав туди інформацію. Прямо на очах у "самооборони" він часто заходив в приміщення Штабу берегової оборони ВМС, що також не могло не викликати підозр.
З початку березня, відколи спостерігалися систематичні викрадення проукраїнських активістів, ті жителі півострова, які підтримували цілісність України, відчули, що кожен з них може стати наступним.

Тимура це не лякало.

"Носив костюми, краватки, на лацкані у нього постійно було видно золотий герб України", – пригадує Павло Довбиш.

Він намагався вмовити Тимура втриматися від демонстративного носіння українського державного символа, але Тимур у відповідь жартував: якщо "самооборона" значок зірве, то можна буде їх затримати бодай за пограбування – це ж ювелірка.

Перед зникненням Тимур неодноразово отримував тривожні дзвіночки.

Наприклад, коли їздив на "травневі" в Стрілкове, на вокзалі в Сімферополі до нього підійшли представники "кримської самооборони". Ксенія пригадує, що вони порекомендували її брату "звалити".

"Тобі п**дець", – сказали учасники нерегулярних формувань.

Тоді ж, на початку травня, про помічене стеження він вперше сказав Руслану Зуєву.

Ольга розповідає про ще одну подібну ситуацію, яку їй описував Тимур. Щоравда, коли саме це відбувалось, вона не змогла пригадати.

Тимур купував в кіоску цигарки, коли до нього підійшли представники "самооборони" – ті, які раніше знімали біля штабу ВМС. Вони погрожували активісту.

"Незрозуміло, чи могли його викрасти тоді, – розмірковує Оля. – Так чи інакше, у той момент Тимур побачив знайомих, і йому вдалося відбитися".

Уже після зникнення Тимура новий орендатор випадково знайшов прослушку в квартирі, де він жив.

Шаймарданов розумів, що рівень загрози зростає.

За кілька тижнів до зникнення він почав жити на орендованих квартирах, змінюючи локацію кожні 4-5 днів. Тимур розповідав своєму оточенню, що щоразу на кожному новому місті, за 2-3 дні з'являються одні й ті самі люди та автомобілі.

Сам Тимур пересувався здебільшого на двох авто: Ford Fiesta, що належить його колишній дружині Ользі, а також на машині Павла Довбиша. Часто за кермом був сам Павло – тому йому вдалося запам'ятати деякі з автівок, які тоді часто потрапляли йому на очі в місцях проведення акцій біля військових частин і біля житла Тимура.

Одна з них – дуже характерна: Mitsubishi Lancer, стилізована під автомобіль з комп'ютерної гри Need for Speed. За словами Павла, вона була помічена на проросійських акціях. Її зображення і зараз можна знайти в інтернеті, на деяких фото видно номери. Павло не виключає, що власник цього автомобіля міг, щонайменше, стежити за Шаймардановим.
ПОПЕРЕДЖЕННЯ ПРО НЕБЕЗПЕКУ
На наступному фото – ця ж машина ще з українськими номерами, але очевидно, вже під час подій так званої "Кримської весни".
Нам вдалося з'ясувати, на кого до окупації Криму були зареєстровані цей, а також ще один помічений Довбишем, автомобілі.

Номер АК 7779 ВХ був закріплений за Гусєвим Данилом Олександровичем, 1986 року народження, з реєстрацією в Полтавці Красногвардійського району АР Крим. За нашою інформацією, в базі українських правоохоронних органів є примітка про те, що машині присвоєно індивідуальний номерний знак Police.

Можливо, на цьому фото власник автомобіля.
Нам не вдалося з'ясувати подробиць стосовно особи Данила Олександровича Гусєва. За винятком того факту, що в Єдиному реєстрі юросіб Федеральної податкової служби РФ людина з таким самим ПІБ вказана як генеральний директор ООО «Частное охранное предприятие «СКИФ».

Охоронна фірма була зареєстрована (або ж перереєстрована) уже за російським законодавством в квітні 2016 року за сімферопольською адресою: вул. Фрунзе, буд. 32.

Охоронні агенції та їхні працівники, як відомо, відіграють особливу роль в новітній історії України.

Ми перевірили, що саме зараз знаходиться за цією адресою.

Але на торгово-офісному центрі з великою кількістю вивісок жодних згадок про охоронну фірму знайти не вдалося. Швидше за все, адреса просто була використана для реєстрації підприємства.
Хоча у відкритих джерелах вказано, що у «ЧОП СКИФ» філій немає, але охоронні підприємства з аналогічними назвами створені по всій Росії. В Єдиному держреєстрі юросіб Федеральної податкової служби РФ ми нарахували більше 60-ти підприємств з аналогічними назвами – ООО "Частное охранное предприятие Скиф". І ще близько двох десятків з різними варіантами приставок як ООО "Частное охранное предприятие Скиф-К" в Казані або ООО "Частное охранное предприятие Скиф-М" в Москві. Судячи з офіційних даних, вони ніяк між собою не пов'язані. Можливо, збіг.

Хоча в українському Єдиному реєстрі юросіб охоронних фірм з такою назвою не зареєстровано.
Номери ще одного поміченого Довбишем автомобіля (АК 9990 ВХ), за нашою інформацією, були закріплені за Лебедєвим Михайлом Миколайовичем, жителем Сімферополя. Людині з таким іменем, згідно з відкритими джерелами, належить кілька фірм, зокрема ТОВ "Крымский Каравай", "ФИРМА "М АРСЕН" (всі зареєстровані в 2015 році) та інші, які займаються продуктами, солодощами, хлібобулочними виробами. А також ТОВ "КРЫМТРАНС-2016", зареєстрована в серпні 2016 року, основний вид діяльності – автомобільний вантажний транспорт.
З Сейраном Зінедіновим Павло Довбиш розмовляв у Skype 27 травня, наступного дня після зникнення Тимура.

Сейран сказав Павлу, що здогадується, де може бути Тимур, але, пославшись на зайнятість, відмовився обговорювати подробиці."Будемо вирішувати питання", – написав він і щез за два дні.

Після зникнення Тимура Сейран спілкувався також с Русланом Зуєвим. Приїжджав, щоб забрати у Зуєвих і заховати в іншому місці бронежилет, який Руслану передали українські військові.

"Він нервувався через зникнення Тимура. Приїхав до мене попередити, що він – наступний", – розповідає Руслан.

Одразу після ймовірного викрадення Тимура і Сейрана сім'ї Шаймарданових і Зінедінових досить близько спілкувалися. Але потім батькам Сейрана здалось, що в зникненні їхнього сина винен Тимур, який "втягнув" Сейрана в проукраїнську тусовку, і що до цього може бути причетна Ольга Шаймарданова – остання, хто бачив Сейрана і спілкувався з ним.

Ми попросили Ольгу Шаймарданову пригадати максимум подробиць тієї зустрічі.

"Вранці у вівторок 27 травня про Тимура не було жодних новин. Я подзвонила Сейрану. Він запропонував не обговорювати це питання телефоном, а зустрітися ввечері", – пояснює Ольга.

Кілька вечорів поспіль вона разом із Сейраном методично об'їжджала усі квартири, в яких жив Тимур у цей період.

В п'ятницю 30 травня, в день свого зникнення, Сейран зателефонував Ользі, щоб перепитати по батькові і рік народження Тимура. Він говорив про якусь попередню домовленістю щодо обміну, але без подробиць. Вони вирішують зустрітись.

Близько 18:00 на перехресті біля селища Строганівка, в якому живе сім'я Сейрана, відбулася та сама остання зустріч.

"Він прибіг, був в спортивному костюмі, захеканий. Каже, мовляв, я тут біля дому підтягувався. Він при мені зідзвонився з Ігорем, військовим, який працював у військовій розвідці в штабі ВМС і який на той момент уже виїхав із Криму. Сейран знайшов його контакти, зв'язався з ним і попросив дані про Тимура, мовляв, давайте нам інформацію, будемо міняти".

В присутності Ольги Сейран передав цій людині необхідну інформацію про Тимура, і вони розійшлися о 18:30 – як можна зрозуміти, на досить оптимістичній ноті.

Після того як Ольга поїхала, Сейран зателефонував додому і сказав, що повертається, але до дому не дійшов, хоча від перехрестя до його двору – близько 300 метрів.

Ось фото перехрестя, на якому Ольга висадила Сейрана з машини.
ЗНИКНЕННЯ СЕЙРАНА ЗІНЕДІНОВА
Коли вона бачила його востаннє, він стояв біля заправки, повинен був переходити дорогу в напрямку вулиці Мамак (на карті маршрут Сейрана, за яким він повинен був рухатися, позначений червоним пунктиром, біла лінія – рух автомобіля Ольги, хрест – місце, де Ольга висадила Зінедінова). Чи перейшов він все ж таки дорогу в бік вулиці Мамак чи його взяли прямо біля заправки, - невідомо.
Ольга розмовляла з Сейраном біля АЗС. Каже, що під час зустрічі не було жодних машин, що викликають підозру.

"Машин поряд там не було взагалі. Трохи попереду – заправка, там машини були, але нічого підозрілого я не помітила".

За словами Лариси, в матеріалах справи, яка розслідувалась окупаційним Слідчим комітетом в Криму, є відео з заправки, на якому видно, що Сейрана саджають в вишневу Mazda і везуть в бік ялтинського шосе. Чия це машина, слідством офіційно встановлено не було.

Павло стверджує, що Сейран не з тих, кого можна спокійно всадити і вивезти: "Йому або дали по голові, або приставили дуло до ребер".

Павло вважає, що зникнення Сейрана було спланованим.

"Я аналізую і розумію: надто технічно. Причин, через які могли прихопити Сейрана, може бути лише дві: або всю групу вибили потихеньку (я, до речі, не знаю про долю інших учасників – виїхали вони чи ні), або Сейран знайшов Тимура і забагато знав".

Судячи з того, що сім'я Сейрана говорила мамі Тимура, їхня неприязнь з'явилася через позицію окупаційного слідства, яке вважає, що Зінедінов "став жертвою маніпуляцій" Шаймарданова.

За розповідями Лариси Шаймарданової, ще в червні 2014 року родичі Зінедінова приїжджали до пансіонату, де, як їм вдалося з'ясувати, вмикався телефон зниклого, але вони "не змогли потрапити на територію і заспокоїлись". Лариса вважає, що їхня зацікавленість була не достатньо наполегливою. Або вони виявили щось таке, що змусило їх вгамувати свій інтерес.
Ввечері 13 квітня, розбивши коктейлем Молотова скло, невідомі спалили автомобіль Павла Довбиша. 14 квітня Тимур попередив Павла, що у того доба на виїзд, оскільки його життю загрожує небезпека. Довбиш поїхав 15 квітня і з того часу в Крим не повертався.

Уже в потязі, під час перетину Сиваша, Павлу зателефонували з ФСБ.

"Ми знаємо, що ви нещодавно звільнилися з Держприкордонслужби. Можливо, ви на службу ображені, з вами якось недобре вчинили? У нас є пропозиція: ви не хотіли би на батьківщину попрацювати?", – переказує Павло телефонну розмову. Коли він повідомив, що уже поїхав і що у нього інше уявлення про батьківщину, йому сказали, що знають про його від'їзд, і попередили, що руки у них довгі, дістануть і у Львові. "Поїзд у мене був, до слова, львівський".

Зі Львова Павло тимчасово виїхав до Польщі. До того ж, Тимур дав йому завдання, щоб Павло не сумував в політеміграції: піднімати світову громадськість на боротьбу за Крим і створювати фонд підтримки окупованого півострова. Після від'їзду Довбиша Тимур двічі приїжджав до сім'ї Павла, яка ще певний час перебувала в Криму, і привозив їм гроші в якості гуманітарної допомоги.

Руслан Зуєв виїхав незабаром після зникнення Тимура, після візиту співробітників ФСБ.

10 червня 2014 року на прес-конференції в Києві Зуєв описував своє спілкування з російськими спецслужбами.

"Мені дзвонила ФСБ кілька разів. Потім, м'яко кажучи, відвідало мене минулої п'ятниці. Їх було двоє. Один представився Олександром, другий не сказав, як його звуть. Вони ставили різні «наводящіє» запитання. У нас уже шестеро активістів зникло. Троє з них чомусь опинились в Російській Федерації, їх звинуватили в екстремізмі і показали по телебаченню, як вони зізнаються, що планували тероризм. Насправді, я знаю цих людей, вони на себе не схожі. Що з ними зробили – я навіть боюсь уявити", - розказував Руслан, маючи на увазі арешт "групи Сєнцова". Ще троє – це Тимур Шаймарданов, Сейран Зінедінов і Леонід Корж. Останній, як з'ясувалося пізніше, зник із поля зору з особистих причин. "Я поїхав в суботу, наступного дня, – продовжує Зуєв. – Під час чергової розмови з ФСБ телефоном я сказав їм, що не хочу з ними зустрічатися, тому що люди зникають і треба щось з цим робити. Цей Олександр мені сказав в телефонному режимі: якби ми хотіли, ви би теж зникли".

Руслан пригадує, що коли приїхав до Київа, незважаючи на втому і пригнічений настрій, одразу пішов у Центральне управління СБУ, де написав заяву про викрадення Шаймарданова і Зінедінова. За іронією долі цю заяву приймав офіцер СБУ з прізвищем Шаймарданов. З того часу українські спецслужби на зв'язок не виходили і нічого про долю зниклих активістів не повідомляли.

Ольга Шаймарданова приїхала до Стрілкового із сином в середині червня. Збирались повертатись до Криму, але Руслан вчасно сконтактував її з якимось співробітником військової розвідки. Той повідомив: є інформація, що вами цікавляться серйозні органи РФ, якщо ви повернетесь – вас заарештують і ми нічим не зможемо вам допомогти. Ольга вирішила не повертатись і навіть збиралась за прикладом Павла виїхати в Польщу, але прикордонники не випустили Марка без дозволу батька. Поки суд вирішував це питання, Ольга вже знайшла роботу у Львові і вирішила не виїжджати з країни.

"Після їхнього (Тимура и Сейрана. – Ред.) зникнення всі роз'їхались, розповзлися по норах, – каже Ольга. – Я думала, за мною теж прийдуть…"
РОЗГРОМ СПРОТИВУ
В обід 30 травня Лариса Шаймарданова, яка вже почала піднімати всіх на вуха, зателефонувала Наталі Попович - щойно призначеній на посаду керівника представництва Президента України в АР Крим.

Попович щойно зайшла до кабінету і ще навіть не почала виконувати свої обов'язки, утім, вона пообіцяла Ларисі спробувати щось з'ясувати. Розмова відбулася в п'ятницю. В суботу, 31 травня, близько 21.30 Попович перетелефонувала.

"Розмова була коротка і приємна. Вона сказала: у мене для вас добрі новини, завтра в другій половині дня вашого сина будуть обмінювати", – розповідає Лариса.

Ту розмову з Наталею вона пам'ятає дослівно.

Наступного дня сім'я Тимура чекала на дзвінок, але Наталя Попович на зв'язок не виходила, а коли нарешті відповіла, - повідомила, що нічого не знає і сказати їй більше нічого.

У наступній розмові вона сказала Ларисі, що їздила до Києва і там їй наказали взагалі більше цих запитань не ставити і "не лізти не у свою справу".

"Хто їй це сказав? В які не свої справи?", – для Лариси це була ледь не остання надія дізнатися про долю сина.

Український політик Андрій Сенченко, який на той час обіймав посаду в.о. заступника голови Адміністрації Президента і представляв Україну на переговорах про звільнення перших полонених, а пізніше – про вивіз воєнної техніки з півострова, каже, що в списках на обмін, які йому передавав в.о. Президента України Олександр Турчинов, імені Тимура Шаймарданова не було і зник він уже пізніше, коли "переговорне вікно" зачинилось.

Судячи з того, як Сенченко описує складнощі з призначенням постійного представника України в АР Крим, він брав активну участь в пошуках кандидатів на цю вкрай непопулярну посаду. Він також звинувачує Адміністрацію Президента Порошенка в блокуванні діяльності представництва і навіть припиненні контактів. За словами Сенченка, він не має уявлення, хто міг надати Попович інформацію про те, що планується обмін Шаймарданова.

Ми намагались зв'язатись з Наталею Попович. Наше повідомлення в WhatsApp с проханням про коментар щодо справи Шаймарданова вона прочитала, але так і не відреагувала. На дзвінки вона теж не відповідає.
ОБМІН, ЩО НЕ ВІДБУВСЯ
Наталя Попович
На початку своєї бізнес-кар'єри Тимур тісно спілкувався з сім'єю Теміргалієвих. Особливо з Теміргалієвим-старшим - Ільміром. Обидві родини – з казанських татар. Одразу після закінчення вишу Тимур працював у Теміргалієвих. Лариса навіть каже, що він був "під крилом" Теміргалієва-старшого, а Ольга Шаймарданова пригадує, що Тимур називав його своїм "хресним батьком" у бізнесі. Близько 10 років тому саме ця сім'я, до прикладу, делегувала Тимура на Всесвітній форум татарської молоді в Казані, "хоча Тім не знав жодного слова татарською".

Момент окупації став вододілом. Теміргалієви відразу підтримали вторгнення Росії в Крим, Ільміра наприкінці березня 2014 року призначили "представником президента Татарстану в Криму". Він запропонував Тимуру йти працювати в "Раду міністрів". Той категорично відмовився.

За словами Ольги Шаймарданової, до весни 2014 року у Тимура уже не було жодних бізнес-відносин з сім'єю Теміргалієвих. Утім, принаймні одного разу він був присутнім на переговорах між Теміргалієвим і представниками Меджлісу кримськотатарського народу. Йдеться про зустріч, яку пам'ятають кілька наших співрозмовників: Теміргалієви нібито намагались спонукати Меджліс підтримувати окупантів. Ці спроби виявились безуспішними. Павло Довбиш, який чекав на Тимура в машині, пригадує, що той вийшов з ресторану "Марракеш" вкрай засмученим, але нічого про зустріч не розповідав.

Після зникнення Тимура сім'я Шаймарданових одним з перших подзвонила саме Теміргалієву-старшому. Він почав заспокоювати Ларису: мовляв, мало де молодик може пропадати. Але в п'ятницю 30-го все ж таки пішов на зустріч із керівником "самооборони Криму" (пізніше – "віце-прем'єром") Михайлом Шереметом. Той запевнив, що під їхнім контролем такої людини немає.

"Для них [Теміргалієвих] було додатковим тягарем особисте знайомство з Тимуром і Сєнцовим. Тому більше ми з ними не контактували", – каже Лариса.
Теміргалієви
У Лариси Шаймарданової як місцевої стрілковської активістки – вічна війна з представниками влади, яких підозрюють в махінаціях з розподілом південних земель, ще більш затребуваних після окупації Криму.

Лариса вважає, що супротивники використовують її особисте горе. Вона стверджує, що голова Стрілковської сільради Олександр Пономарьов в грудні 2015 року обіцяв їй інформацію про сина в обмін на лояльне ставлення до місцевої влади. Сам Пономарьов, коли його викликали в поліцію, це спростовував.

Ми додзвонились до Олександра Петровича з проханням пояснити, що саме він говорив Ларисі і чи відомо йому зараз чи було відомо раніше про те, де знаходиться Тимур. Пономарьов сказав наступне: "Нічого я не можу пояснити. Мені про її сина нічого не відомо і не було відомо".
Місцева стрілковська влада
Нам вдалось дізнатися, де саме був виявлений сигнал телефона Сейрана ще в 2014 році і куди, ймовірно, приїжджали його родичі.

Ідеться про рекреаційний заклад на південно-західному узбережжі півострова (розголошувати координати не будемо).

Один із помітних місцевих підприємців розповів, що навесні 2014 року в селищі поблизу пансіонату часто з'являлись очевидно приїжджі позашляховики з написами "Рамзан Кадиров".

До бізнесмена доходили чутки про "віджими" місцевої рекреаційної інфраструктури "чеченцями", але конкретними фактами він не володіє, хоча знає, що зараз у цьому регіоні ті самі "чеченці" щось будують, до того ж, із місцевими "тітушками".

Наш співрозмовник-підприємець навіть одного разу встряг у конфлікт з чотирма, як він стверджує, "чеченцями" в місцевому ресторані. Він впевнений, що це була не локальна чеченська діаспора, а саме приїжджі. Вони "поводилися зухвало". Дискусію вдалося припинити після того як кримський бізнесмен повідомив гостям, що він мусульманин і готовий "вкласти їх усіх однією чергою з автомата".

Якби Сейран справді був викрадений відкомандированими в Крим кадирівцями, в цьому не було б нічого надзвичайного. Ще як мінімум двоє кримських полонених (Андрій Щекун і Владислав Поліщук) стверджують, що їх утримували і катували люди, які ймовірно приїхали з Чечні. Поліщук каже, що на їхньому одязі були "розпізнавальні знаки" у вигляді портретів Рамзана Кадирова.

Ще один наш співрозмовник з числа колишніх представників місцевої влади, добре інформований про місцеві справи, попереджає: з'ясовувати, хто на момент початку окупації був розквартирований у пансіонаті, в районі якого "пробивався" телефон Сейрана, – означає порушувати "дуже небезпечну тему". Він стверджує, що ці самі люди, "чеченці" і інгуші", за останні кілька років присвоїли насильницькими методами цілу низку кримських об'єктів, в тому числі санаторій, пансіонат, будмайданчик і завод.

Загалом, розквартирування воєнізованих підрозділів у санаторіях і пансіонатах – стандартна практика, наприклад, для сходу України. В таких закладах розміщувалися сили АТО, їх займали також проросійські збройні формування.

Що стосується Криму, то за нашою інформацією, ще як мінімум один об'єкт там утримувався "кадирівцями". Це санаторій "Дельфін" біля Євпаторії. Ці чутки підтверджують і українські військові, які на той момент перебували в Криму і нинішні кримські джерела, які підтримують контакт з так званою "самообороною".
ТАЄМНИЧИЙ ПАНСІОНАТ
Не всі справи зниклих безвісти громадян України в Криму розслідуються окупаційною владою, але справи Шаймарданова и Зінедінова саме з тих, щодо яких проводилося слідство. Просто тому, що в Криму були подані відповідні заяви.

Родичів Тимура неодноразово допитували слідчі різних інстанцій.

У травні 2015 року Лариса Шаймарданова навіть їздила до Сімферополя, зустрічалась зі співробітниками Слідчого комітету.

На той момент у справі було вже 11 томів.

"Що в 11 томах? Просто наповнення папок", – вважає Лариса.

Ларису ретельно допитали, взяли проби ДНК, а також попросили дати свідчення на поліграфі – "для повноти слідства". Хоча більше нікого через "детектор брехні" не пропускали, включно з родичами Сейрана, підкреслює Лариса.

Слідчий з пристрастю допитував Ларису про усіх, кого вдалося знайти на сторінці Тимура в соцмережі.

"Хочете, доведу вам зараз причетність вашого сина до "Правого сектора"?" – з якимось навіть натхненням запитав він у Лариси.

Знайшовши фото одного з віртуальних "друзів" Тимура с голим торсом, автоматом і написом "Воля або смерть", слідчий запитав у Лариси, хто це.

Жінка почала терпляче пояснювати, що це фото – жартівливе. Але слідчого було не обдурити: "дружба" Тимура з цим акаунтом – доказ причетності Шаймарданова до "Правого сектора".

Ось тільки незрозуміло, як це пояснює зникнення активіста.

У той же час Ларисі здалося, що слідчий намагався увійти до неї в довіру. Скаржився: якщо поліція і Слідчий комітет співпрацюють на рівних, то ФСБ, найвища ланка в харчовому ланцюгу, просто використовує їхні дані, натомість не надаючи жодної інформації. Якщо Тимур був викрадений "самообороною", то за цим стояла ФСБ, "по секрету" сказав Ларисі слідчий, і знову почав скаржитися – уже на "кримське беззаконня".

У 2015 році на майже чотиригодинному допиті в Слідчому комітеті в Сімферополі побувала і сестра Тимура Ксенія. "Ми тут ледь не збожеволіли", – пригадує Лариса, як чекала дзвінка доньки після допиту.

Розмова слідчого з Ксенією стосувалась не лише її зниклого брата (до того ж, у специфічному ракурсі – чи володіє він зброєю, чи може проявляти лідерські якості, чи здатен організувати угрупування), але і того, з яких причин Ксенія відмовилась від російського громадянства і яку вона має громадянську позицію. Пізніше про те саме розпитували і її чоловіка.

Незабаром після цих допитів сім'я поїхала з Криму.

У Ольги Шаймарданової теж не найкращі враження від спілкування зі слідчими органами. Перші допити в кримській "поліції" були доволі невинними, але уже після її від'їзду з Криму Ользі почали дзвонити зі Слідчого комітету і карного розшуку.

"Вони мене так мордували, що я клала слухавку і мене трусило. Вимагали приїхати і все пояснити. Мовляв, чому ви ховаєтесь, зараз всі подумають, що ви винні, і взагалі ви перша, на кого падає підозра. Вони дзвонили протягом усього літа кожні три-чотири дні".

Не домігшись приїзду Ольги, на допит викликали її батьків.

За деякими даними, на допиті побувала і співмешканка Тимура – Олена. Дівчину, з якою Шаймарданов жив перед кримськими подіями, описують як таку, що мала проросійські настрої. Аж до того, що Тимур просив своїх однодумців не обговорювати в її присутності нічого, що стосується діяльності "Українського народного дому". Та не зважаючи на це, за інформацією наших співрозмовників, Олені слідчі нібито також погрожували, що «пришиють» викрадення і вбивство Тимура.

На сьогодні, за словами Лариси Шаймарданової, розслідування справи про зникнення Тимура і Сейрана в окупаційних слідчих органах зупинене.
РОЗСЛІДУВАННЯ
Окупований Крим
Що стосується слідства в Україні, то тут кримінальне провадження, яке практично одразу об'єднали зі справою Сейрана, три роки мандрувало різними райвідділами поліції.

"Справою не хотів займатися узагалі ніхто. Потім просто взяли за основу роботу Закревської", – розповідає Лариса.

Євгенія Закревська – правозахисний адвокат, яка представляє сторону потерпілих у низці гучних справ про порушення прав людини під час Майдану, окупації Криму і збройного конфлікту в Донецькій і Луганській областях.

Відносні успіхи українського слідства, тобто запізніле проведення елементарних слідчих дій, пов'язані з передачею кримінального провадження під процесуальне керівництво прокуратури Автономної Республіки Крим у Києві.

У минулому році рішенням українського суду Тимур був визнаний зниклим безвісти.
Україна
"Дивні" запитання слідчого до Ксенії Фесик щодо "організаторських здібностей" Тимура могли бути пов'язаними з однією з версій, яку відпрацьовувало слідство, – про участь Тимура в конфлікті на Близькому сході.

Рішенням Тимура прийняти іслам активно цікавились у Ольги. Це рішення він ухвалив восени 2013 року, після розлучення. Колишня дружина стверджує, що воно було не імпульсивним, а свідомим. Про цю подію в житті Тимура знали лише найближчі люди, Ольга була серед них.

"Він завжди цікавився (питаннями релігії, – Ред.), вивчав, йому це було цікаво", – каже Ольга.

Павло Довбиш, який теж сповідує іслам, називає версію про Тимура-бойовика Ісламської держави нісенітницею.

"Хоча він і мусульманин, але не ультраправого штибу", – впевнений Павло.

Безумовно, версії про радикального ісламіста, який виїхав до Сирії, для окупаційних правоохоронних органів значно приємніші, аніж розслідування викрадення Тимура підконтрольними Росії регулярними або нерегулярними підрозділами. У справах інших зниклих безвісти кримчан ця версія теж активно просувається.
АЛЬТЕРНАТИВНІ МОТИВИ МОЖЛИВОГО ВИКРАДЕННЯ
Ісламська держава
Згадана на початку тексту папка з матеріалами, що містять компромат, які Тимур збирався оприлюднити, наводить на роздуми в дусі популярного нині в Україні слова "зрада". Але нам не вдалося з'ясувати, кого ці матеріали стосувались і чи являли собою загрозу. Тому вдаватися в конспірологію не будемо.

У тому, що Тимур міг давати публічну прес-конференцію в Києві, сумнівається і Ольга Шаймарданова. "Так, коли ми приїздили до Києва, під час "референдуму", у Тимура було кілька зустрічей, на яких він констатував, що за Крим на материку ніхто воювати не збирається. Але він би не говорив цього публічно, він навпаки, усіляко уникав камер".

Ольга пригадує, що в перші дні після зникнення Тимура на одній із орендованих квартир вони з Сейраном знайшли іншу папку з документами. "Але в цій папці були лише документи з роботи. Сейран вирішив сховати їх на той випадок, якщо раптом зникнення Тимура пов'язане з бізнесом", – пояснює Ольга. Вони розібрали папку і заховали документи в різних місцях. Вивозити їх на материк на той час було надто небезпечно, а про те, що в Крим вони з сином в кілька найближчих років не повернуться, Ольга ще не знала.
Компромат на український уряд
Ольга Шаймарданова розповідає, що одна з версій, яку розглядало "слідство" в Криму, – це викрадення Тимура в зв'язку з бізнес-мотивами. Власне, коли Ольга і Тимур розмовляли востаннє, Тимур прямував до Чорноморського банку реконструкції і розвитку (ЧБРР).

Цікавим є те, що ЧБРР – один із двох банків, які одразу після початку окупації почали працювати в рубльовій зоні, у зв'язку з чим ще на початку квітня 2014 року були відключені Нацбанком України від системи електронних платежів. Про яке саме відділення може йтися, Ольга не знає. Але Павло Довбиш згадує, як кілька разів у кінці березня-на початку квітня Тимур бував у приміщенні банку на вулиці Невського. Там він чи то забирав перекази, чи то знімав з рахунку кошти, які використовувалися для підтримки військових.

На сьогодні у відкритих джерелах є інформація про 6 працюючих кримських відділень. Хоча у ЧБРР зараз навіть немає офіційного сайту, судячи з відгуків в мережі, він працював навесні 2014 року і працює на території окупованого півострова зараз.

Похід Тимура в ЧРББ міг бути пов'язаний також із консультуванням місцевого підприємця Валерія Петрова, а також судовим процесом навколо санаторію "Чорноморець" в Піщаному (західне узбережжя Криму). Ця історія тягнулася ще з домайданівських часів, навесні 2014 року деякі "москвичі" нібито здійснювали тиск на власника санаторію, залякували і навіть мали намір викрасти.

На певні бізнес-мотиви у справі про зникнення Сейрана натякали нам кримські татари, знайомі з родиною Зінедінових, які і зараз живуть в Криму.

Ксенія Фесик, наприклад, не вірить у цю версію, вважаючи, що вона "не вписується в логіку".

І з нею важко не погодитись, враховуючи інформацію про спільну волонтерську діяльність Тимура та Сейрана, і ті погрози, які вони отримували. Жодні бізнес-інтереси ні раніше, ні під час подій їх не пов'язували.

Ксенія впевнена, що зникнення її брата пов'язане з тим фактом, що він допомагав українським військовим, яких залишили напризволяще в Криму.

Про це говорить і Ольга: "Він був на видноті. Перша особистість, яка могла би їх зацікавити. Думаю, його викрали силові структури РФ".

Військовий, який не схотів бути названим, але який тісно спілкувався з Тимуром (ми цитували його вище), вважає, що до зникнення найімовірніше причетні окупаційні сили. На його думку, навіть якби Україна ініціювала переговори з обміну волонтера, то "росіяни його ніколи би не віддали або запросили би надто високу ціну", оскільки Тимур "приніс окупантам забагато шкоди".
Бізнес-інтереси
"Він нікуди виїжджати не збирався. Одна з його улюблених фраз: "Крим або український, або безлюдний", – цитує Павло Тимура.

"Спокійна людина, але якщо він за щось береться, то викладається на сто відсотків і готовий присвятити цьому життя. Таких людей зустрічаєш не щодня. Він приїжджав до мене в офіс, ми пили чай, багато розмовляли, хоча я християнин, а він мусульманин. Він був дуже турботливою людиною – знав, що, де і кому потрібне: кому їжа, а кому мило чи шкарпетки", – пригадує Руслан Зуєв.

Насильницьке зникнення Тимура Шаймарданова і Сейрана Зінедінова стає завершальним акордом "Русской весны" і замикає серію переслідувань початкового періоду окупації Криму.

"В перший рік я вірила, що він живий…", – Ольга Шаймарданова обриває фразу.

Протягом двогодинної розмови жінка видається розсудливою і спокійною. Схоже на те, що вона змирилася. І раптом зворушено каже: "Мені такі сни про нього добрі сняться. Він так посміхається, такий добрий…"

Чи вірить сім'я Тимура в те, що він живий? Звісно, так. І нам також хочеться вірити в те, що ця людина з тризубом на лацкані повернеться додому.
ПІСЛЯМОВА
Чому Тимура Шаймарданова не виявилося в списках на обмін, незважаючи на те, що з перших днів його родичі заявляли про викрадення? І чи була в принципі в травні 2014 року можливість вести переговори про будь-кого з викрадених?


Чому Тимура не "знешкодили" раніше, адже на всіх акціях він "світився" постійно, починаючи з перших днів березня? Чому йому та його волонтерській групі дали можливість вивезти з Криму 2 тисячі військових і цивільних, і лише після цього він зник?


Чому у випадку з Тимуром і Сейраном не було кримінального переслідування, як у випадку з "кримською четвіркою", яка займалась аналогічною волонтерською роботою?


Чи могло викрадення Тимура і Сейрана бути пов'язаним із масовими захопленнями курортних об'єктів новими "господарями життя" в Криму?


Про що все ж таки говорила Наталя Попович, стверджуючи, що Тимура повинні були обміняти, хто їй про це повідомив і чому операція була зірвана?
ПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДЕЙ
Made on
Tilda